Инна Дудник
О себе: Работаю журналистом. Фотографирую, пишу словами и красками, люблю, путешествую.
Жахіття Майстера
«Марго! Марго! Це не тобі листи!
Це Небу, що сміється наді мною!»
І Майстер, в розпачі, стискав долоні.
«Це ж все про тебе! Досить! Не дивись!
Це про мій біль. Будь ласка, поверни!»
Марго сміялась з нього і читала:
«…Все забери, але лиши її!
Зроби, щоб більш нікуди не літала!
Я так боюсь, що залишусь один
Боюсь, що в висоті вона щаслива
Без мене…там, де на прозорих крилах
Влітає в світ натхнення і краси!
О, Небо, поверни іі мені!
З польоту не вертаються у побут
Надовго. Кухню не міняють на Світи,
На щастя й новостворених героїв!
Візьми, натомість, і моє перо!
Не клич лише її крізь вікна в нескінченність!..»
«…І що Воно тобі відповіло?»
«Воно забрало і мою буденність»
Поздно
Сердца врасплох. Предчувствие беды
И омуты непринятых решений
Несказанных, непонятых сомнений.
Предчувствие потери высоты.
Еще объятия, но в них уже зима
И мерзнут, не раскрывшись, поцелуи
И больше не касается рука
Во сне. Теперь все будет только хуже
В вопросе «как дела?» вопроса нет
Звенит формальность о глухие стены...
Предчувствие замедленной измены
Не от страстей. От скуки. Без замен.
Мы даже не пытаемся спасти!
Любуемся, как умирает «завтра»,
И пишем о потерянной любви
Бездарные, сухие мемуары
Осінні листи
Пишу тобі осіннім листопадом
Жбурляю у калюжі ті листи,
Бо так - хоч доторкнешся до них ти!
На мить… І втопчеш черевиком в зраду.
Пишу без надокучливих «разом»,
Без окликів, без здивування.
Поміж рядків – самі лише питання…
І у рядках. І за зачиненим вікном
В яке так витріщився сивій дощ
А на мені, крім щирості, нічого!
Лиш почуття, не вдягнені ще в слово…
Так і не віддані в обійми листонош.
Стільникові фантоми
Він припинив відповідати рік тому
Казав, що «треба» для його ж безпеки,
Що хвилі стільникового зв’язку
Вбивають «Градом», випущеним з степу.
Він так ні разу й не передзвонив,
Й командування слухавки не брало
Хоч кожні п’ять хвилин перевіряла –
Чи не показано пропущених вхідних?
Вже рік відсутній радіозв’язок,
Та пальці не хотіли розуміти
Й щоночі викликали, мов спірити,
«Коханого». Сигналу не було.
Вона вже знала про Аеропорт
Про вибух той, про те, що «всіх накрило»
Та на свята вітальні СМС
Все ще розпочинала словом «Милий!»
Найдовші
Ще десять хвилин…
Світлофори керують людськими та авто потоками,
Годинник лінується бігти одвічними колами
І кіт обриває і ялинки рудий серпантин.
Ще десять хвилин…
З морозу парфуми здаються занадто духмяними
І руки занадто холодні. Цілую тебе наче п’яна.
Чекала на тебе вже вічність! Вже кілька годин!
Ще десять хвилин…
Скоро кроки… Вже руки куйовдять зачіску
Це, от зараз, найзастигліші миті чекання…
А як прийдеш – секундою зоряна ніч пролетить!
